500 км на Захід.

Передмова.

  Одного разу, в головах кількох  романтиків від велосипеда, виникла чудова ідея – «Велотранзит». Вона полягала в тому щоб перетнути Україну від східних кордонів до західних. Оскільки проект виходив дуже затратним по часу, було вирішено проводити його у формі естафети, де можуть прийняти участь всі бажаючі, вливаючись на якусь ділянку та час. Мене дуже захопила ця ідея. Хоч я  пізніше приєднався до групи активістів проекту, та твердо знав що прийму участь, і всі наступні місяці присвятив підготовці до пробігу. Час збігав. Вже був придбаний велосипед під цей проект, обдумані нюанси спорядження та маршруту, а також підігнано відпустку під потрібні терміни. Проте не так все просто виявилось як при початковій, ейфоричній стадії проекту. Планування деталей показало, щоб здійснити такий проект потрібна серйозна підготовка і тому здійснення всеукраїнського велопробігу було відкладено на наступний рік, щоб мати можливість вивчити всі нюанси і зменшити кількість неприпустимих ситуацій. Так, але що ж тепер мені робити? Відпустку вже взято! То що, має пропадати? Певна річ що ні! Вдаримо велосипедом по частині того велопробігу! У формі веломандрівки!

Після коротких перемовин у Skype, викристалізувалось чотири роверисти, готових до далеких мандрів - Сашко, Андрій, Світлана, Степан тобто я.  А також група підтримки першого дня, що складалась з п’ятьох вінничан-велоентузіастів – Руслан, Сергій, Олег, Роман, Микола.

Отже план веломандрівки був наступним:

-         Збори учасників та старт у Вінниці;

-         До першого пункту ночівлі вінничани ведуть і показують свій край;

-         Далі ми продовжуємо вчотирьох долати 500 км на захід.

3 липня.

  До вокзалу Вінниці нічні поїзди з різних міст позвозили чотирьох мандрівників. Сонні та мляві вони повипадали на перон. Далася взнаки ніч, проведена в переїзді без сну. Тим не менше ровери склали і покотили нічною Вінницею до Біг Бену, місця зустрічі з рештою учасників. 

Біг Бен це з столітньою історією вежа у центрі міста з великим годинником. Спочатку була зведена як водонапірна для найпершого у Вінниці водопроводу, а також її верхня частина слугувала пожежною каланчею. Війни її не зачепили. Один період вежа навіть була житловим будинком. Зараз тут розташовано експозицію меморіалу революційної та бойової слави. Хлопці-вінничани прокотили нас трохи вулицями міста невеликою екскурсією. Свято-Преображенський собор і вінницькі мури, перший трамвай Вінниці і музей-садиба Пирогова. Так непомітно викотили за місто і помчали в напрямку с. Селище, до залишків Черленківського замку. 

  Зроблю маленьку ремарку. Майже весь маршрут було прокладено з максимальним  відвідуванням залишків та руїн різноманітних замків, костелів та фортець, тому надалі їх буде чимало. Під час оповіді нашої мандрівки я не буду робити історичних довідок про той чи інший артефакт. Все це при бажанні можна знайти у всесвітній павутині. Я ж просто вестиму розповідь про саму мандрівку. Ну і фото звісно будуть.

Черленківський замок. На горбку, схоже на дірявий зуб, стирчить те що колись було однією з наріжних веж замку. Поряд один з місцевих бізнесменів розгорнув будівництво невідомо чого але по принципу середньовічних фортець.

Далі хлопці вирішили показати нам Вінницьке море в с. Могилівка. Це затоплений кар’єр обладнаний під місце відпочинку. Я завжди дивувався з того наскільки чиста вода у затоплених кар’єрах. Виявляється що всі кар’єри наповнюються водою в основному за рухунок ґрунтових вод. Крім того що ґрунтові води й так чисті вони ще додатково фільтруються  проходячи крізь пісок  кар’єру. Приваблива своєю прозорістю водичка та скупатись ніхто не наважився. Знову миготять шприхи в колесах, долаються чергові кілометри дороги. Але мимо ягід важко проїхати.

Браїлів. Тут всіх здивувала лелеча сім’я. Ніхто з нас ніколи не бачив щоб бузьки звили гніздо в ялинці.  Смішно так. Купка роверистів пуляють з фотоапаратів по лелеках а вони собі спокійно поглядають зверху вниз і певно регочуть з нас.

Загалом мені подобаються центральні області тим що тут залишаються на місцях пам’ятки чи пам‘ятники різних епох та режимів. На заході стерли з лиця землі все що мало відношення до комуністичної доби, на сході, в більшості своїй, крім пам’ятників комунізму й нема нічого. А тут і Леніни, і націоналістичні сучасні , і танки і замки середньовіччя. 

Межирів. Коли ми піднялись на вершину горба, нам відкрився неймовірної краси пейзаж. Широко розлита р.Рів  в якій віддзеркалювалось село разом із старовинним костелом. По розливу цвіте латаття. Серед латаття човник з рибалкою. Ідилія. Тут ми зробили обідню перерву. Більше не для того щоб поїсти, а для того щоб хоч трохи подрімати… секунд по 600…на кожне око… ми з нічним добиранням до Вінниці майже не спали. Саня використовував будь-який підходящий момент щоб подрімати.

 Під’їхали до височенного насипу залізниці.  Тепер ровери трохи на нас поїдуть. Повидряпувались наверх а там ще глибше вниз треба. І все в травах по пояс. Але маршрут прокладено саме тут і туди, десь далі має бути дорога. Через такі густющі трави виникали сумніви – чи взагалі там є щось схоже на дорогу. В результаті частина велосипедистів поперла вниз, строго по маршруту а частина вздовж колії, шукати кращого шляху. Десь за дві години всі зустрілись в Чернятині і разом пішли на оглядини місцевого романтичного палацу, суміш ренесансу та неоготики. 

с.Маньківці. Закинутий костел. Це остання точка сумісної з вінничанами поїздки. Зробивши спільне фото, потисли руки, подякували і розпрощались. Далі тільки чотири танкіста, тобто велосипедиста. Нам ще добиратись до місця ночівлі, правда набагато ближче як вінницьким хлопцям зараз додому. Єдине що, їм завтра їхати вже не треба нікуди а ми продовжуватимемо крутити педалі, просуваючись поволі Україною на захід.

Ночівля в запланованому пункті. Тут р.Рів має широченний розлив і ми розгортаєм табір з видом на цю красу. Сонечко на заході малює заворожуючі пейзажі, а в лісі повно суниць. Гарно. Світлана втомилась настільки що відрубалась прямо біля вогнища на карематі.

4 липня.

Ноги ковзають по слизькій, в’язкій жовтій глині. Набилось її стільки що колеса не крутяться майже.. Тільки вперед, треба здолати. Дуже швидко волога ділянка дороги закінчилась. Трохи патичками повишпортували глину із «затишних» місць велосипеда і вдарили по педалях. Ще два села і ми на трасі до м.Бар. В місто не заїзджаєм. Сьогодні по маршрутному плану грунтівок більше не буде, печем тільки по асфальту. Думалось що по таких дорогах ми швидко здолаєм плановані кілометри. Та не так вийшло… охохох… щось я п’ю воду п’ю а мені все гірше та гірше. Коротше хапнув я якусь застуду і крутити мені було важко.

с. Гулі. Біля встановленого на п’єдестал, найпершого в селі Гулі, трактора, робимо привал на обід. Ковтнув пігулку і приліг трохи поспати. 

с. Песець. Весело нам стало з назви села. Чомусь асоціації  збочувались не так до однойменної пушної тваринки як до… ну повний песець. Так, дурне швидко в голову лізе. Вдосталь навеселившись ще й загальну фотку зробили на фоні. Може тим і наврочили  собі. До наступного пункту ночівлі залишалось проїхати ще два села. Перед селом вже вкотре спинились поклювати вишень-черешень. Потім потроху покотили доволі крутим спуском  через село. У кого слабка сила волі, той стартував раніше, а у кого міцна, той вперто продовжував наминати черешні. Одним словом скотились ми з горба по одному, троє, а четвертого, Андрія, нема. Чекаєм. Нема. Потроху тривожусь. Довелось нам назад видертись на горба. Виявляється в Андрієвому ровері розвалився правий підшипник заднього колеса. Сонце вже зайшло. Вирішуєм відійти за селом трохи в поле і там заночувати. Ні пробувати ремонтуватись ані шукати кращого місця для ночівлі часу вже нема. 

5 липня.

Вранці Андрій пробує щось зробити з ровером. Не виходить. Щоб дістатись до підшипника потрібен зйомник для касети і здоровенний гайковий ключ. Серед великої кількості всякої ремонтної всячини,  саме цього у нас не виявилось. Ну не кожен буде з собою возити гайковий ключ на 27! Скажу навіть що персонально у мене не було нічого крім однієї камери-запаски з лопатками та набору шестигранників. Так, згоден, авантюрно, але я був впевнений у своїй машині і був переконаний у тому що максимально що можу приробити свєму велосипеду, то пробити колесо. Але так не сталось. Персонально мені нічого з того не знадобилось, навіть запаски. Карма блін. 

Тут раптом намалювався місцевий Кулібін. Дідок так швидко лопотів язиком що ми ледве встигали за ходом його думок. Дуже хотів допомогти, - «Та що?! Щоб ми це не розкрутили?! Та я все життя із залізом пропрацював!». Він разів п’ять бігав додому, приносив різні ключі, напильники, штангенциркуль, шматки заліза і навіть лещата. Вручну вигнув та випиляв якусь закорючку, за допомою якої мали б зняти касету. Не допомогло. Група приймає жорстке рішення – продовжувати похід але вже без Андрія. Йому доведеться пішки вибиратись з тієї глухомані де нас застала халепа. До найближчого, теоретично придатного для ремонту велосипеда, місця, кілометрів двадцять. Якщо Андрій відремонтується, воз’єднаємось у Кам’янці-Подільському. Розходимось в протилежних напрямках.

Швидко претнули густо засіяне бур'янами поле і тепер стоїмо на краю Ушицького каньйону. Краєвид  милує око. Саме тут мала бути наша вчорашня ночівля. Далі наш шлях пролягає на протилежний берег через дно каньйону. Спуск екстримальний. Те що колись було дорогою має жахливий вигляд. Вода повимивала глибоченні, місцями близько метра, канави. Коли стало дуже круто, вже не ризикуєм і спішуємся. В долині каньйону ліс як джунглі, тільки замість ліан тут все поросло ожиною та колючою акацією. В цих дебрях залишки с. Сокілець. Саме тут село утворилось, та при небезпеці затоплення після будівництва ГЕС, перемістилось на пагорби.

 На пртилежний берег хоч і є серпантинна дорога але тяжка для їзди, ровери пхаєм пішки. 

В Сокільці, під час чергового наминання черешень, Сашко приймає рішення відділитись і їхати до Кам’янця-Подільського навпростець. Побоювався що не встигне на поїзд. Правильно побоювався. Тоді ми з Світланою ще не знали якою буде дорога на маршруті, зараз точно знаєм що не встиг би Сашко на свій поїзд. Зате ми з Світланою тепер не сильно поспішали. Здолавши кілька крутезних спусків і підйомів на дорогах під назвами «костотряс» і "мозкотрус", приділивши увагу незліченній кількості «крутезних» черешень з великими, чорними і соковитими ягодами ми докотили до Бакоти. Сонечко ще було високо. Не поспішаючи оглянули скельний храм і пробуєм спускатись до води. Стежка вузька і на крутому схилі, тим не менше були ділянки де можна було їхати а не пхати. Світлана озирнулась на звук гуркотіння мого велосипеда. Побачила мене верхи на ньому і обізвала Маклаудом. Я не одразу зрозумів її підколку. Мала на увазі що мені байдуже чи злечу я вниз у прірву, адже певно маю кілька життів, як у того  Маклауда.

Так. А що там у нашого Андрія? Він пройшов дещо більше км, десь зблудив і пішов не на ту дорогу. Потім добрий чоловік взяв його і ровер на фіру (воза). Так Андрій знову через Песець дістався до Івашковець. По різних магазинах знайшов все що потрібно, і зйомник, і додаткові підшипники і ще там щось собі купив на запас. От що то значить перетнути Песець у зворотньому напрямку. Не було в магазинах тільки ключа на 27. Довелось позичити у місцевих. Тепер Андрій тримає курс на Кам’янець-Подільський через Дунаївці.

Бакота. Надзвичайно красиве місце. Ми ще довго нічого не робили з біваком а просто сиділи, слухали плюскіт води і дивились як у рівному дзеркалі заливу відображався вечір,  з помаранчевим сонечком серед чудернацьких створінь із хмар.

Дзвінок від Андрія. Він на під’їзді до Кам’янця-Подільського. Завтра вже продовжуватимемо мандрівку з Андрієм. Але без Світлани. Світлана має у планах ще сплав по Дністру, тому з нами тільки до Кам’янця-Подільського.

6 липня.

Мию свій ровер. Щось захотілось на чистенькому їхати. Світлана дивилась критично на мене а потім і собі заходилась мити свого бойового коня. Каже що соромно буде поряд мене,  такого чистого, їхати. Потім знову підколює, звідки я можу знати що їм довго чистими їхати. Не довго, погоджуюсь, мабудь одразу обляпаємось. Нашо казав? Може б хоч кілометр чистими проїхали. 

Довго вибирались з глибокого Дністровського каньйону. До міста ми приїхали далеко за обід. Нас ще трохи затримала злива і значно затримали рясні, великі, чорні й соковиті ягоди черешень, проїхати мимо яких ну ніяк не виходить, як не намагайся.  Зате Андрій вдосталь накатався старовинними вулицями Кам’янця-Подільського. 

Накрапає дощ. Ми зустрілись неподалік фортеці.  Стоїмо під дощем, жартуємо. Жарти якісь натягнуті. Вже витає дух прощання а ніяк не роз'їдемося. Тут нас покидає Світлана.  Вона на поїзд а ми на маршрут.

Дощ посилився і очевидно припинятись не збирався. Проїхали села Довжок і Суржа. Їхати ввечері в дощ і потім десь там, в сутінках, шукати серед багнюки місце для біваку, сенсу не було. Звернули до найближчого лісу. Цілу ніч дощ не переставав лити. Та й вранці щось теж не радісно, похмуро, не розібрати чи то з дерев капає чи нова порція дощу. Лиш коли виповзли з темного лісу, побачили небо. Не надто яскраво, рухатись можна та невдовзі вже було досить спекотно. Сьогодні свято. Свято Івана Купала.

с. Рихта. Перше село після ночівлі. Тут мають бути залишки фортеці. Синій ніс червоні очі! Хто такі? Та місцеві то робочі. Тільки но ми спішились, біля нас як зпід землі вилупились два місцевих пияки, виригаючи навколо перегар вчорашнього попоїща. 

- А що хлопці? А звідки їдете? А куди? Замок? Є! Аякже! Зараз ми вам всьо тут покажем! Лишайте туво лісопеди, ніхто їх не візьме!

Ага! Зараз! Лишити! Коротше. Нічого толково ми тут не змогли побачити. В селі є залишки чотирьох веж фортеці. Дістатись їх не просто, треба пробувати проходити через подвір’я селян. Три з них у жалюгідному стані а одну, вцілілу, один з місцевих, за словами тих пияків священник, перекрив шифером і (так собі припускаю) використовує як господарську будівлю. Якось відкараскались від пияків і печем далі. Стає очевидним що теоретично заплановане відвідування всіляких цікавих місць важко виконати в реальності. Їх забагато для такого відтинку часу. Ми мали відвідати печеру Атлантида. Це зайняло б пів дня. Тому с. Завалля залишаємо в стороні і в’їзджаєм в с. Кудринці. З горба, що перед селом, добре видно залишки Кудринецького замку. По костотрясу і свіжих коров’ячих гівнягах злітаєм вниз. Через кладку пересікаємо Збруч, робимо кілька фоток і тепер пхаєм ровери пішака вверх, до більш-менш рівної дороги. Крутим педалі до Мельниці-Подільської в надії придбати там завітний ключик на 27. А раптом ще знадобиться. Ключика ми не знайшли зате купили рис, цибулю, консерви і перекусили халвою з йогуртами. 

Рельєф тут дуже складний, часті спуски та підйоми і переважно тягуни. Коли такий спуск костотрясу, виложеній камінням дорозі, то це просто жах! Гальма вищать, ровером теліпає! Голова мотулькається на шиї аж очі мало не повискакують, зад просить поставити сідло з пружинками а ноги німіють від напруження. Зате коли такий крутий спуск з рівним асфальтом, та ще й серпантином… то суцільне задоволення! І машин тут раз на пів години. Відпустив гальма і летиш. Ось і зараз спуск у с. Устя. Дорога порожня, тільки далеко попереду, по правому краю підтюпцем біжить якась особа. Я про всяк випадок приймаю до лівого краю, якщо якісь рухи небезпечні зробить та особа. Ота особа таки робить небезпечний рух. Навіть фатальний. Вона різко змінює напрям руху і починає по крутій діагоналі пересікати дорогу.  Я вже був на такій дистанції що будь-який мій маневр призведе до зіткнення у будь-якій точці її траєкторії, якщо вона звісно не зупиниться. Вона не зупинялась. Швидкість була 50км/год. Скільки зміг, погасив гальмами, далі довелось падати. Ну як так?! Серед чистої дороги, без жодної перешкоди, з’являється така халепа. Тепер я дивлюсь у небо лежачи на асфальті, болять розбиті коліно та лікоть, а те своріння з переляку втекло. Ясно. То Іван мене з ровера скинув :)  Так ще в дитинстві казали що на Івана не можна на дерева лазити, бо Іван з дерев скидає. От тепер лежу на асфальті горілиць.

Сидимо обабіч дороги, я приймаю йодні процедури. Раптом нам сигналить зупиняючись мотоцикліст у довжелезному плащі з пасажиром. Коли під’їхав ближче зрозуміли що то не плащ а ряса. Батюшка подорожує на мотоциклі.  

-         Слава Ісусу Христу.

-         Слава навіки богу, а я думав що ви може української мови не знаєте. Звідки будете?

-         З Львова та Бурштина.

-         А-а-а Бурштин! Доводилось рибалити там. А я колись теж велосипедом Україну об’їздив, зараз на мотоциклі, роки вже не ті.

Отак трохи побалакали, обмінялись телефонами. Шкода фотки чомусь не здогадався зробити. Через те падіння відшибло певно.

З телефонних розмов знаєм що на заході майже безперервно йдуть дощі. У нас в мандрівці нема, та добре видно ситуацію на заході України по Дністру. Він схожий на стічну канаву, у воді якого розчинили все болото заходу. Через малу привабливість брудного Дністра, також через втому, а також що Андріїв ровер міг не витримати тих доріг низинами, треба якнайшвидше додому. По карті визначаємо найлегші шляхи і вирушаємо вже відкоригованим маршрутом.

с. Новосілка. Загалом нічим здавалось не примітне село, так випили по пиву. Кажуть десь тут є залишки вежі старовинного замку, але шукати її нам вже не хотілось. Зате на виїзді з села нашу увагу привернув своєрідний пам’ятник борцям за волю України. Загалом на заході кожне село має символічну могилу борцям за незалежність, але тут ціла композиція. Дещо наївні постаті персон майже всіх епох та країв України. Тут і лицар древньої Русі, і гуцули, і козак, і січові стрільці.

Нас двоє і можемо зупинятись де нам заманеться, де сподобається. Ще в Новосілці вирішуєм що на ночівлю станем на березі Серету, де він розливається у водосховище. Якраз прибули туди коли сонечко хилилось до заходу. Ми стоїмо на високій кручі, бачимо протилежний, так само високий, вкритий лісом берег а внизу широким розливом, змієподібно поміж кручами, тихенько, без жодної хвильки, лежить Серет, а у ньому віддзеркалюється сонце. Ми ще довго сиділи, спостерігаючи як змінюються денні барви на вечірні. Тоді мені здавалось що я на найкрасивішому місці на планеті. Свій гамак прив’язав так, що коли прокинусь вранці, то бачитиму і кручі і Серет. 

Поряд з стоянкою назбирали дві пригорщі маслюків. Насмажили в олії яку зцідили з консерви, з цибулькою і до сніданку. Ще трохи полюбувались чарівним місцем, рушаєм. Тільки но виїхали на дорогу і… А як ви думаєте? Що? Та черешні певна річ! Ну ніяк кляті не дають рухатись швидко. Дуже сильно скорочуємо час в дорозі за рахунок автотрас з хорошим покриттям. І хоч в Андрієвому ровері знову накрився підшипник, тепер вже лівий, в обідню перерву ми вже були в Ниркові. Якраз вчасно, спека була немилосердна, а тут холодний душ Шарко під назвою Джуринський водоспад. 

Їдемо селами, що на відшибі, до переправи через р.Стрипа. Сам серпантинний спуск до мосту це щось жахливе як для хардтейла. Трясучка така що мало пломби не повискакували, на відміну від протилежного берега, де дорога в більшій своїй частині асфальт. Неподалік с.Скоморохи стаємо на нічліг. Загалом все. Наступного дня ми тільки їхали щоб їхати, кращими та коротшими шляхами. Звісно не минали черешень і придорожніх джерел. Також Андрій таки купив собі здоровенний ключ на 27. Казав до ключа ще трубу треба, щоб плече більше було, та не знайшлось підходящої.  Під вечір були в Галичі а ввечері у Бурштині. Тут трохи підкріпились і Андрій поїхав вніч до Львова. Він досить сильно обгорів на сонці під час мандрівки, тому думав що нічна прохолода полегшить їзду . Та не вийшло. Втома взяла своє. Десь у найближчій посадці Андрій  перекимарив до ранку і тоді вже до Львова.

Дякую всім учасникам веломандрівки. Окремо дякую вінничанам за екскурсію першого дня. Також дякую всім хто дав змогу качнути свої фото і я зміг їх використати у цьому опусі. До нових мандрівок!